Это могут почитать те, кто знают или хотя бы немного понимают украинский язык. Сочинение писалось в школу два года назад на тему "Наедине с любимым литературым героем". Что могу сказать... за сочинение был получен высокий балл. Жаль, что на тот момент я еще не дошла до 3й книги из Лабиринтов, где появляется мой любимый и незабвенный Лойсо. Если бы знала - писала бы про него.
P.S.: В одном из сообществ на liveinternet.ru я уже выкладывала этот рассказ. Получила осуждение за то, что написано на родном языке. В этот раз я этого не потерплю. Если вы против украинского языка - читать вас никто не заставляет. Не разводите грязь в комментах. Заранее спасибо.
Той вечірТой вечір
Знаєте, коли зі мною щось трапляється, то мені починає здаватися, що світ перекинувся з ніг на голову і вже більше ніколи не стане таким як був. Проте після кожного такого перевороту проходить деякий час, і я розумію, що звикла до того, що трапилось і поступово забуваю все. Проте ті події, що трапились у якійсь невеликій кафешці я не забуду, напевне, ніколи...
...Одного вечора я сиділа у якійсь напівпустій кафешці на Подолі, гортаючи куплену мною нещодавно книгу Макса Фрая "Наваждения". Повість повністю захопила мене, і я не зразу помітила чоловіка, що мовчки сидів навпроти мене. Всі люди з кафе кудись зникли, навіть бармен, і ми залишились самі. Він виглядав вкрай дивно: довга простора туніка на яку зверху було вдягнено щось середнє між довгим плащем і пончо, невеликий витончений тюрбан. І все це сліпучо-білого кольору. Зовнішністю він нагадував барабанщика з доволі відомої рок-групи Rolling Stones. Хоча було видно, що цей чоловік посміхався врай рідко, проте, мені так здалось, дуже щиро.
Я сиділа в шоці, хвилин десять розглядаючи його. Помилки бути просто не могло. І хоча я не бачила його рук (він чомусь сховав їх під стіл), я могла з впевненістю сказати, що на них вдягнені захисні білі рукавиці. Я тихо зітхну, і тут він раптово тихо, проте без емоційно спитав:
- Ми ще довго будемо мовчати?
Я аж підстрибнула на стільці і здивовано подивилась на нього. Було таке відчуття, що це сон. І знову він тихо промовив:
- Це не сон. Це реальність.
- А... а... Ви ж сер Шурф Лонлі-Локлі? – мені стало якось не по собі від того, що я вже наперед знала відповідь.
- Так. Можеш не називати свого імені. По-перше, я його і так пречудово знаю, - тут він посміхнувся. Я була права: це була дуже щира та тепла посмішка, - ну а по-друге, якщо на моєму місці був би Скажений Рибник, він би неодмінно скористався ним, що б зробити з тебе ляльку.
- Л... ляльку? – в мене серце у п'яти пішло, коли я таке почула. Проте, швидко прийшовши в себе, я несміливо запитала: - Каву будете?
- Це той чорний бридкий напій, що Макс завжди п'є? Ні, дякую. Краще вже той... як його... – він насупився і дістав звідкілясь білого блокнота і, швидко гортаючи його сторінки, став щось шукати. Нарешті він кивнув головою і старанно вимовив: - ...чай.
Я мало не розсміялася і швидко побігла до стійки, за якою ще недавно стояв бармен. Мені повезло: він залишив чиюсь чашку чаю. Я трохи завагалась, проте махнула на все рукою: гостя треба пригостити. Взявши її, я швидко повернулась до столика і віддала Шурфу напій. Він з невдоволеним обличчям скуштував його, а потім подивився на мене.
- Це смачно. Навіть смачніше, ніж наша камра, - він зробив ще ковток, явно насолоджуючись цим. Я лише спостерігала за всім цим і дивувалась. У мене було багато питань до нього. Хотілось знати все: і його минуле, і його сьогодення, і як виглядає його світ, і як, в решті решт, він потрапив сюди, до нас. Проте мені здавалось, що відповіді чекатимуть на мене в майбутньому. Ні. Не так. В моїх снах. Я посміхнулась.
- Шур... – я замовкла, а потім виправилась: - сере Шурфе, а я зможу користуватись Безмолвной Речью?
Він здивовано подивився на мене.
- Ну... Я навіть не знаю. Можемо спробувати. – Він подивився мені у вічі, і тут же у моїй голову пролунав його голос: - "Спробуй щось сказати".
Я намагалась згадати те, що сер Макс колись писав про себе. В мене не виходило. Було дуже неприємно розуміти, що я звичайнісінька людина. "А ну давай! Виходь! Виходь, кому кажуть!" – мені хотілось волати, проте, подивившись на обличчя Лонлі-Локлі, я спитала:
- Що?
- Куди я маю вийти? – Він дивився на мене з повагою і здивуванням водночас.
- Нікуди... Стоп. Ти що, чув мене? – Мені аж не вірилось у це.
- Так.
- Ого... в мене вийшло! – я весело розсміялась.
- Люди також вершителі. Вершителі також люди. - Він якось дивно і водночас тепло посміхнувся мені и стиха мовив: - Мені вже час. – Шурф потрошу зникав.
- Чекай! А ми ще побачимось? – я починала впадати у відчай: я ж нічого так і не дізналась!
- Так... У твоїх снах, а з часом, можливо, і знову у реальному часі... – Його тихий, м'який голос потонув у тихій музиці, що знову полилася з динаміків. Знову з'явились люди, бармен. Все вернулось на свої місця. Лише пуста чашка з-піл чаю не давала зробити крок непрошеним думкам про те, що то все був сон.
- Я чекатиму ту мить...